♥мАлінка♥, 32 - 19 февраля 2009 17:29

[COLOR=red][FONT=Impact]Вона йшла, не підіймаючи очей. Погляд розгублено ковзав під ногами. Не тому, що засмучена. Ні! Вогник у її зелених очах міг розтопити найпаскудніший настрій оточуючим, а вони ж навзаєм підтримували її життєдіяльність. Бо ж дзеркало ту іскру не показувало, забирало в себе, даючи змогу розтікатися по жилах, удосконалюючи власне його стан. Егоїстично, втім, як і все інше в нашому житті. А, може, просто не знайшлося ще те срібло, яке могло б витримати той чарівний погляд. І не тускніти. Так от, вона йшла з опущеною головою лище тому, що понад усе на світі любила зиму – сестру її душі. Любила сніг. Особливо, коли той дозволяє блискіткам полежати на собі. Вони засмагають на сонці і від того змінюють колір. А ще обожнювала рипучі грудочки під ногами. Це відчуття можна порівняти лише з шелестом золота на холодній землі (золота, в якому можна купатися. Золота, з якого можна робити дощ. Золота, дійсно безцінного, яке дається нам просто так, яким можна користуватися, як завгодно. От тільки ми чомусь нехтуємо…). Любила сніжинки. Найгарніші кришталики завжди падали на її темне пряме волосся, а вона роздивлялася кожен міліметр того дива (лише природа здатна створити таке. Як все пропорційно, ніжно та блискуче зроблено!). Дива, яке так швидко помирає… Ця смерть все більше і більше ранила її. Бо не змогла врятувати крихітку!.. Ну чому людське життя завжди має шанси на рятунок, а якась маленька геометрично ідеальна сніжна фігурка, яка не встигла і зашкодити комусь, так швидко зникає? Любила холод. Бо він відповідає внутрішньому стану, не відбувається різкий перепад температур, болючий контрастом… Та й тіло можна заховати від чужих очей та рук. Любила бурульки. У дитинстві їх смоктали, щоб захворіти та не ходити до школи. А вже у старшому віці на них зачасту не звертають уваги. Та лише не вона. Дитяче сердечко так і не змогло змиритися з жорстокістю дорослого світу і обрало ілюзорний світ щастя. Любила свіжий, ніким не ранений сніг. Тоді на ньому можна малювати візерунки. І кожен раз різні – творить душа. В зимі вона любила все. А найбільше – її кінець… Тому що обожнювала біль. А особливо від розлуки. Тоді серце знову б*ється, а відчуття повертаються. Вона йшла до нього. Йшла, радіючи, що блискіткам тепло і ось вони знову зміняться, а сніжинка ще жива. Посміхалася, а люди думали – божевільна. Кружляла під снігопадом, а люди думали – хвора. А він… Його серце родичалося з літом. Тому грівся вдома, чекаючи на неї та на сонце… Але не знав, що небесне світило теж давно закохане у ненормальну дівчинку з притрушеним снігом серцем, тому і подовжує її омріяне щастя наскільки має змогу. Відрікається від обов*язків, від своєї сутності. Ховається десь далеко, не маючи змоги гріти та спостерігати. Лиш чує жбурляння сніжок та теплий грайливий сміх. Але їй добре – і це головне. Бо який сенс бути постійно поруч, але гаснути перед цими очима, наповненими холодних сліз влітку та гарячим полум*ям взимку? Міс Парадоксальність… Від когось чула легенду про неймовірне кохання. Зима і Літо… Не стрималися, не змогли… Народилися не менш чарівні дочки – Весна та Осінь. Саме вони давали шанс коханню… Такому короткому та від того більш бурхливому, болючому та незабутньому, чуттєвому та затамовуючому подих… Давали шанс бути трохи поруч, при цьому не заважаючи та не приносячи біль. Серце вже без снігу, але ще не розтоплене повністю, не перетворене на калюжу з крові. От тільки… Кохала не тоді і не того. Людські душі дивно тягнуться до тих, хто вміє майстерно робити боляче… Вона ж любить БІЛЬ, чи не так?... [/FONT][/COLOR]

• 
• 
•